Завтра останній дзвоник, найочікуваніше свято, можливість осмислення і смутку за минулим. Чи могло щось бути інакшим?. Чи можна було б щось змінити?. А чи варто?. Питань багато, і з них складається моє вчительське життя. Кожен раз мрію щось змінити, не прикладаючи ніяких зусиль, щоб це сталось. І водночас панічно боюсь змін у власному житті. Дякую Богу за все, що маю, і прошу прощення за все, про що прошу... Чи гідна я цих прохань?...

Чому так складно кожен раз прощатись з 11 класом? Частина життя, 7 років, від 5 по 11...Відчуття, що таких більше не буде, щось десь обірвалось і закінчилось...Приходять нові діти, огортають нові турботи, але кожен випуск запам'ятовується своєю оригінальністю, якоюсь незрівнянною особливістю і відчувається, що ти, вчителю, крокуєш в старість... Приходять діти попередніх дітей, ти згадуєш, розуміючи, що ще один випуск наближає тебе до завершення....і ти сподіваєшся, що воно буде щасливим і гідним, бо воно - це твоє, колись цікаве і бурхливе, щасливе і неповторне, єдине і безповоротне, на жаль, чи на щастя, ЖИТТЯ....